Сьогодні Всесвітній день водно-болотних угідь
Коротка літня ніч добігає свого кінця. Ось, непевно – неначе спросоння – подав голос дрізд на старій вербі. Ехом йому відізвалися родичі із сирого вільшняка, що тягнеться по заболоченій окраїні бору. І враз… задзвенів багатоголосий концерт птаства. Тут і «карась-карась, лин-лин» очеретянки, і «спать-пора» перепелів, і посвисти батіжка погонича, і тягуча флейта вивільги, і… Всіх не перелічити… Могутня пісня життя…
Деснянські луки із густим різнотрав’ям, замріяні очі озер та стариць в обрамленні зелених вій латаття, вербові переліски, кропивні вільшняки під охороною комарів та ґедзів… Полісся… Край де вода стикається з лісом, де болота межують з сухими піщаними дюнами, заболочені вогкі болітця з купинами осоки розташовані поряд з луками, що вже наприкінці червня вигорають на сонці.
Дуже боляче розуміти, що таких куточків стає все менше і менше. І вже не так легко знайти дику місцину, де можна відпочити душею від шаленого ритму нашого життя. Де вранці гарно пройтись босоніж по запашним травам, збиваючи холодну росу, прямуючи до зачарованого деснянського вирка чи заплавного озерця із грузькими берегами. Де час сповільнюється і ви залишаєтесь наодинці із могутніми чарами Природи.
Нам дуже довго розказували, що «Чєловєк – вершина еволюциї» або «Нам нєкогда ждать мілості от пріроди, взять іх – наша задача». І ми вірили, ми брали… І що?
На болотистому Поліссі в колодязях зникає вода; маленькі річки, що були дитсадочками для риби, стали спрямленими канавами для стоку небезпечних розчинів з полів; заплавні луки в переміжку з перелісками розорані під самий берег. Деградація навколишнього середовища призводить до деградації людини.
Але як відміряти цінність дикої заплави? Як її порахувати? Так не просто переконати людей, що заплави річок, болота – то не тони сіна, ягід, риби, м’яса та всього іншого, що можна з них вичавити. Що краса і різноманітність ландшафтів навкруги – це запорука здоров’я кожної людини окремо та суспільства в цілому.
Який стан тілесного та психічного здоров’я, рівень щастя може бути в людей в місцевості де замість лісів, лук та боліт із високим рівнем біорізноманіття й оранкою не більше третини від площі території маємо суцільні лісові монокультури з рядочкам дерев, пасовища із колюками та пригніченою травою, суцільну кукурудзу, пшеницю, соняшник, рапс та сою, індустріальні свиноферми та птахоферми? Може, про це було б варто подумати черговим реформаторам.
Часто громади погоджуються віддати ще більше земель під оранку, щоб подолати бідність. Але вигоду від таких рішень отримують олігархи, в кишенях яких осідатимуть гроші від експлуатації природних ресурсів. А люди залишаться ще біднішими і з зруйнованим довкіллям. Ведення бізнесу без врахування законів природи наближає перетворенням України на пустелю. Громади не повинні цього допускати, бо в результаті залишаться ні ж чим. Тому треба розуміти, що екологічна мережа і природоохоронні території – це не забаганка маргіналів-екологів, а скарб для громад і запорука їхнього процвітання. Про це треба пам’ятати повсякчас, а не згадувати з нагоди чергового Дня чогось-там…
Отже, не Природа для Людини, не Людина для Природи, а Людина спільно із Природою, як її невід’ємна частина і як істота, відповідальна за покращення, а не руйнування, власного середовища існування може і повинна зберегти різноманітність Життя.
Назар Назаров,
науковий співробітник Мезинського Національного природного парку
Фото автора
